ремінець на лижві, чи загрожує смертельна небезпека.
— Тим то й вона дуже добре знала, що теперішній момент заслуговує уваги. Довгий човен, веслами вилискуючи на вечірньому сонці, перебивав течію, прямуючи до затоки. Гей Стокард напружено стежив за ним. Три постаті ритмічно підіймали і спускали весла. Червона хустка, що нею обмотано голову одного з гребців, приковувала до себе його увагу.
— Білю! — гукнув Гей Стокард: — Гей, Білю! — З одного із шатрів виліз якийсь незграбний велетень, позіхаючи й протираючи заспані очі. Кинувши очима на дивного човна, він ураз очуняв.
— Бий мене біг! Це ж проклятий небесний пілот.
Гей Стокард, прикро покивавши головою, простяг руку до рушниці, але, знизнувши плечима, зупинився.
— Застрілити його, і кінець справі, — промовив Біль. — Або нам, або йому каюк.
Але Стокард відхилив цю енергійну пропозицію: відкликавши Біля від берега, він обернувся до жінки і наказав їй знову взятися до своєї праці. Два індійці прив'язували в затоці човна, а білий пасажир з розкішним завоєм на голові, скочив на пісок.
— Вітаю вас, як Павла Тарського. Спокій і милость господня хай буде з вами.
Його виступ зустрінуто похмурим мовчанням.
— Вам, Гею Стокарде, богохульнику і філістимляне, моє привітання. У вашому серці хіть Мамонова, у вашому розумі хитрощі диявольські, у вашому шатрі та жінка, що з нею ви живете в розпусті. Але я, Стерджес Овен, апо-
