жень з боку чоловіків і до побрехеньок жіночих. Тільки м-с Епінгвел нічого не чула. Далекий гамір різних балачок доходив до неї, але вона була кращої думки про людей і глуха до пересудів: що входило одним ухом, виходило другим.
Але зовсім инша справа з Фредою. Вона чомусь не долюблювала чоловіків; серце її більше поривалось до жінок, що їх, здавалось би, вона найменше повинна любити.
І ось тепер вона всім серцем стояла за Флоссі, що мандрувала в той час Довгим Шляхом, не страхаючись суворої півночи, аби тільки побачитися з чоловіком, який чекає і, мабуть, не дочекається її. Фреда уявляла собі її тихою, ласкавою, боязкою дівчиною, з ледве окресленим ротом, з вередливими устами і золотистим волоссям та очима, сповненими дрібною життьовою радістю. Вона уявляла Флоссі також із зав'язаним від морозу носом, як вона, інеєм вкрита, стомлено плентається за собаками. Ось чому Фреда посміхнулася Флойду Вандерліпові на одній вечірці підчас танців.
Нема такого чоловіка на світі, щоб не зачарувала його Фредина усмішка. Те саме сталося й з Флойдом Вандерліпом. Прихильність натурниці спричинилася до власної переоцінки своєї особи, а тепер ласкавість до нього танцюристки-грекині сповнила йому серце мужськими гордищами. Очевидно, є в йому невідомі чесноти і глибини, що їх оті жінки збагнули; він ясно собі не уявляв, що то за якості, але невиразно спізнавав, що вони десь там повинні бути. Тому він і запишався собою. Чоловік, що зразу зачарував двох таких жінок, очевидно — людина надзвичайна. Колись на дозвіллі дослідить він оту свою снагу, а тепер візьме те, що посилають боги.
