сушняні рямки для риби, а з-поміж них добувалися голоси рибалок. Молоді хлопці жартували між собою й залицялися до дівчат; старі жінки сиділи осторонь, бо їхній час родити дітей уже минув; вони про щось розмовляли, плели мотузки із зеленого коріння дикого винограду. Біля їхніх ніг гралися голі, молоді унуки, вовтузились, качалися у болоті з бурими вовкодавами.
Оподалік табору, якось окремо стояло два намети. Там розташувалися білі люди. Хоч би й не було инших прикмет, то саме вже місце, вибране для оселі, яскраво свідчило, що тут отаборилися люди білої раси. Якби довелось наступати, то це була височина, що з неї видно оселі індійців за сто ярдів, а з гори був прикрий схил до річки, розчищений навмисне, щоб підчас небезпеки можна було швидко спуститися на низ і сісти на човни.
З одного із шатрів чутно було вередливий крик хворої дитини й колискову пісню стурбованої матери. На дворі, біля вогню, що вже попелів, стояло двоє і про щось розмовляли.
— Так. Я люблю церкву, як добрий син її. Bien. Люблю її такою великою любов'ю, що в день втікав від неї, а вночі, крізь сон, мріяв помститися над нею. Послухайте-ж. — Голос метиса гнівно хрипів. — Я родом з Червоної Ріки. Батько мій був білий, — білий, як і ви. Але ви — янкі, а він був британець, син джентльмена. Мати моя була дочка вождя, а я собі був звичайна людина. І треба було добре придивитись, якого роду кров текла в моїх жилах, бо я жив з білими, був їхнього табору, і серце батькове билося в мені. Сталося так, що біла дівчина споглянула на мене очима щирого кохання. Її батько мав багато землі і багато ко-
