сунувся на своїх санях, щоб було дівчині де сісти.
— Ну, як ся маєш, Сіпсу? — запитав він, на її лад ламаючи англійську мову і домішуючи до неї чінукські слова. — Я чув, що в таборі вашому страшенно голодують. А чи не знайшов ще ваш знахур причини, через що дичини так мало, і чому немає лосів?
— Так воно й є: дичини дуже мало; будемо собак поїдати. А ворожбит-знахур вже знайшов причину цього зла; завтра принесе жертву й очистить табор.
— А кого ж це принесуть у жертву. Новонароджене немовля, чи яку-небудь нещасну скво, стару й непотрібну вже для племени, якої раді б усі позбутися?
— Ну, нічого подібного. Біда надто велика, тому він вибрав нікого иншого, як дочку вождя, нікого иншого, як мене, Сіпсу.
— Сто чортів! — Гічкок поволі вимовив це слово, вийшло воно йому з глибини, повне подиву й розважливого міркування. — Отже, ми тепер стоїмо на роздоріжжі, — ви і я, — провадила далі індіянка цілком спокійно.
— Я прийшла, щоб ми могли ще хоч разочок поглянути одне на одного, тільки разочок…
Родом вона була з первісної породи, і все життя й традиції її були примітивні. Через те стоїчно ставилась до життя, а людську жертву вважала за щось цілком природнє.
Сили, що керували денним світлом і темрявою, водами й морозами, розцвітом квіток і зав'яданням листу, розгнівались на людей і вимагали ублагання. Вимагали ріжними способами: то хтось, на льоду проломившись, потонув в ополонці, то когось лапою згріб ведмедь; а то
