звідкіля, і боролись, умирали, або йшли далі — невідомо куди. Знахурі лютували, вожді збирали своїх вояків, — і тоді камінь стикався з залізом. Але марно. Як вода маленькими струмочками просмоктується крізь щілини великого резервуару, так і вони текли крізь темні, густі ліси, гірські проходи, плили рікою на човнах з дубової кори, або своїми ногами в мокасинах протоптували дорогу для вовкодавів.
То були діти великого народу, нащадки численних матерів. Але у шкіри одягнені жильці Північної країни ще цього не знали. Багато було неоспіваних скитальників, що боролися й умирали під холодним північним сяйвом, як умирали їхні брати в гарячих пісках і парних джунглях. І це триватиме аж до того часу, доки остаточно сповниться доля цієї раси.
Була година дванадцята. Вздовж північного небосхила рожевіло сяйво, пригасало на заході, червоно спалахувало на сході: то десь за обрієм ховалося арктичне сонце. Присмерок швидко переходив у світанок; ночи не було. То вечір вінчався з ранком, і — непомітно для ока — на небі зливалось два сонячних кола.
Пташка кільді боязко щебетала: на добраніч, а ріполов на ввесь голос віщував доброго ранку. З острова на Юконі зграї диких кур виголошували свої скарги, а катр, сміючися, глузливу відповідь дав з потойбічного берега широкої, тихої ріки.
Спереду, на березі тихого, лінивого виру, по-два, по-три, розташовано було човни з березової кори. Гаки з наконечниками із слонової кости, стріли з костяними зубцями, луки з ремінців оленячої шкури і прості верші, — усе свідчило про те, що каламутною рікою вже йде лосось. Позаду видно було шкіряні шатри,
