Це було ще за давнього часу, коли я ще дівчинкою була у Чількуті і гралася сама серед шкіряних тюків, у хаті своїх батьків. Чоловіки тоді полювали, а жінки й хлопчики возили м'ясо побитого звіря. Це було на-весні, я була сама. І раптом у хатину заглянув великий, рудий ведмідь, що тільки-но прокинувся від довгої зимової сплячки; голодний, з обвислою шкірою на кістяку, він просунув голову і ревнув: — У-уф! — Брат мій саме повертався з першими саньми, навантаженими м'ясом. Він напав на звіря з головешкою, а собаки, як були запряжені, так і кинулись, на ведмедя. Зчинився великий галас і метушня. Вони попадали в вогонь; тюки геть порозкидали, й шатро перевернули. Нарешті, брат убив ведмедя; він лежав мертвий; братові пальці так і залишились у ведмедячій пащеці; лице його було подряпане до крови. Так ось, згадай індійця на шляху, що йшов до Пелі. То був мій брат. І я відмовила йому, не давши й шматка хліба. Він так і пішов голодний.
Отака була, друзі мої, любов Пасук, що вмерла на снігу, поблизу Карібу-Кросінга. Це була могутня любов: вона відмовила дати братові шматок хліба за для людини, що повела її тяжким шляхом до загину. Та цього мало: любов цієї жінки була така, що вона навіть сама собі в усьому відмовляла. Перед тим, як заплющити очі в останнє, вона взяла мою руку й підклала під своє хутро. Там біля пояса, я намацав повну торбину і лише тоді зрозумів причину її смерти. День при дні ми нарівно ділили свою пайку, все до останнього шматочка; і що-ж, вона з'їдала лише половину. Другою половиною набивала ту торбину.
Пасук промовила: — Мій шлях кінчається тут,
