знову кидати в посуд кусочки льоду. Присутні всі мовчали. На дворі сумно заводили собаки, і від цього аж мороз по тілі пробігав.
— Отак ми йшли обоє по снігу день-у-день — два привиди. Пасук і я. Простували до Солоної Води. Натрапили на індійця, що, відставши, йшов теж до Пелі. Він скаржився, що двоє білих, — чоловік з хлопчиком, — несправедливо поділили харчі, що він уже четвертий день без муки. Що-ночи варив він шматки своїх мокасинів і поїдав. Майже цілком уже з'їв. Родом він був із приморських племен, і Пасук вільно з ним розмовляла його мовою. Він вперше на Юконі і добре ще не знав дороги, але прямував оце до Пелі. Скільки йому ще залишилось іти? Дві ночівлі? Десять? Сто? — він не знав. Повертатися не було вже ніякої рації, треба було йти далі. Він не просив у нас їсти, бо бачив, що й ми в такому-ж стані. Пасук поглянула на нього й на мене, неначе вагаючись, подібно до тієї пташки, що її пташенят спіткала біда. Побачивши це, я промовив на неї: — Цю людину обманули, чи-б не дати нам йому частину харчів? — Очі її аж заблищали радістю, але вона ще довго дивилася на нас обох, потім раптово, стиснувши губи, промовила: Ні! До Солоної Води ще далеко, а смерть чекає нас. Хай краще ота смерть люта спіткає цього чужинця, аби живий був мій чоловік Чарлі…
І той бідолага пішов без нічого крізь велику тишу, в напрямку до Пелі. Усю ту ніч вона плакала. Ще ніколи не бачив я на очах її слізинки. То ж не дим їй очі роз'їдав, бо дрова були сухі. Мене це страшенно здивувало, і я подумав, що її жіноче серце пом'якшало, перетерпівши стільки страждань на шляху.
