А Пасук… Вона, коли Довгий Джеф лежав біля вогню й плакав, готувала їжу, ранком помагала запрягати собак, а ввечері розпрягати. Вона їх рятувала. Завжди була попереду, лижвами протоптуючи дорогу. Я просто вважав, що вона повинна все те робити, і не замислювався над цим, був стурбований иншими справами. До речи мовити, я ще тоді був молодий, мало знався на жінках. Лише згодом, оглядаючись на минуле, я зрозумів її.
А Довгий Джеф став зовсім безпорадний. Собаки були знесилені, а він, одстаючи, потай дивився на сані. Пасук погодилась сама взятися за його сани, так що йому було вже нічого робити. Ранком я, давши йому частину харчів, відрядив його вперед. Ми з жінкою здійняли шатро, зладнували сані й запрягли собак. В полудень, коли сонце дражнилося з нами, ми його перегнали, і він з слізьми, замерзлими на щоках, знов залишився позаду нас. На-ніч ми улаштувались табором, чесно відклали його пайку харчів і розстелили хутра. Ми також запалили велике багаття, щоб побачив він його здалека. Через кілька годин пришкутильгав і Джеф. З'їв свою пайку, стогнучи і зітхаючи, а тоді заснув. Він не захворів, ні! То він натрудив собі ноги, зморився і від голоду знесилився. Боліли й у нас обох ноги від протоптування, і ми теж зморились і знесилились від голоду, але ж робили ще й иншу роботу, а він нічого. Ото-ж у нього й був той жировий шар, що про нього згадував наш брат Бетліс. Крім того, ми-ж йому чесно відділяли його пайку харчів.
Одного разу ми зустріли двох привидів, що мандрували крізь тишу. То був чоловік з хлопчиком, обидва білі. Рушив лід на озері Ле-Барж, а за ним пішла більша частина їхніх
