На дворі було занадто холодно, але-ж не тепло було й у шатрі. Найкращий захисток це грубка, тому і люди до неї тулились. Пів-долівки застелено було сосновим гіллям; зверху лежали спальні хутра, а під усім цим був зимовий сніг. Решту долівки щільно втоптано мокасинами; там лежали горшки, каструлі та инше приладдя полярного табору.
Грубка розжарилась, аж стала червона. Проте крижані брили, що недалечко лежали на купі, були зовсім сухесенькі, неначе й вогню тут не було. Зовнішнє повітря тиснуло тепло до гори.
Вгорі над грубкою, де димар проходив крізь дах, було невеличке кільце сухого полотна; далі друге, ширше за перше. Воно було мокре і від вогню аж парувало. Ще далі йшло зовсім вогке коло; решта шатра, боки й верх, запорошені були сухою, білою, кристалічною памороззю.
— Ой, ой, ой! — стогнав молодий парубок, що спав під хутрами; бородою оброслий, був він блідий, втомлений, уві сні навіть мучився. Його тіло аж підскакувало під ковдрою, тряслось у корчах, наче попечене кропивою.
— Качайте його! — наказав Бетліс. — У нього корчі.
Тоді з шестеро безжалісних товаришів почали його розкачувати, підкидати, бити й штовхати.
— Чорти б забрали оту прокляту дорогу, — пробулькотів він, скинувши з себе ковдри й сівши на ліжку. — Помандрував я вже чимало по всій країні, працював коло всього протягом трьох сезонів; все робив і загартовував себе всілякими способами; і ось, мандруючи, мандруючи, нарешті, добився до цієї богом забутої
