Та заяцї гей нароком десь заховали ся, прийшло вдоволити ся папугами. Жаль менї було сердечно тих лїсних весельчаків, та що-ж, близша сорочка тїла. Убив їх кілька, а спрятавши гарні перця, справив відтак птахи. Вимиті і вимочені кишечки давали ся прегарно скручувати. На другий день мав я вже спорий пучень тонких струн, котрі для більшої гнучкости висмарував ще заячим товщем. Опісля почав шити. За пять днїв приодяг торжественно нову ношу.
Скупаний і вичепурений подабав я вельми на льондоньского коминяря, коли в недїлю прибере ся до церкви. Прожогом метнув ся відтак до потока і аж засьміяв ся у голос, коли побачив себе у єго прозорім зеркалї. Зашитий у волохату скіру виглядав я справдї незвичайно. Одяг мій був цїлковитий, не ставало іно камашів. Кожушок зі скір заячих волосом на верх представляв ся величаво, ногавиць позавидував би і найбільший чепурій споміж Неґрів, на голові капелюх з прутя банану сторчав як страхопуд серед збіжа, одна нога в холявцї панчохи, друга звинена куском полотна, здертого зі сорочки. Заросле лице, розкудовчене волосє, бо тільки пальцями щоденно причісуване, лук і стріли при боцї, торба через плече, в одній руцї списа, два рази висша від мене в другій стрепіхатий парасоль — ось як виглядав могучий самодержець самітного острова.
Коли-б так показав ся я тепер на улицях Льондону, гнала би за мною товпа, немов за чудовищем. А штудерний який чоловік взяв би мене возити по ярмарках буцїм то дикуна з незнаної країни, котрий живить ся іно сирими рибами і людским мясом.
Але я радїв несказано власноручно ушитим одягом і довго ще призирав ся своїй чудацкій стати, відбитій у прозорих водах потока.
Европейский одяг, вправдї лиш трохи цїлий але мені дорогий споминами — порішив я убирати лиш инколи в сьвята. Осталий більший кусок сорочки зачіпив відтак як хоругов на дереві, котре росло на побережу, щоби тим чином сповістити пливучі кораблі, що на сїм острові живе і взиває ратунку людина.
