дер в лахматє усї вітрила а на останку сторощив передню щоглу. Пів дня і цїлу ніч жили ми серед тої грози, дожидаючи нехибної смерти. Коли-б навіть і вдало ся нам дістати до якого берега в сих сторонах, то певно повбивали би нас і поїли дикі Караіби. Погибіль була неминуча.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._45.jpg)
В такім страшнім положеню не мав я і часу роздумувати про себе. Досьвіта моряк, вартуючий в коши на щоглї, закликав: Земля! Та не вспіли ми і повибігати з кають, щоби єї оглянути, коли се судно з такою силою вдарило об піскову лаву,[1] що всї попадали на поміст. В сю мить вали водні з скаженою лютостию грянули на неподвижний корабель, били об єго боки і сполокували усе, що тільки на помостї найшло ся. Перелякані моряки схоронили ся у трюм[2], але і там не найшли захисту, бо вода затїкала шпарами до середини і грозила затопленєм усеї залоги. Ві-
