Одного разу призвав мене Сіді Мустафа до себе: Слухай, каже. Завтра мати-му гостї з Марокка. Хотїв би їх забавити ловлею риб, приладь судно і заосмотри в сьвіжі овочі. Мулей най знесе до каюти чотири рушницї і доста пороху і олова, може заполюємо на морскі птахи. Смотри, щоби все було як слїд, бо завтра ранесенько відпливаємо. А не забудь про воду і напої!
Сповнивши точно прикази пана, ждав я досьвітом на него. Та ось надійшов Мулей і заявив, що гостї аж з полудня над'їдуть, а нам повелїв пан самим плисти, щоби до вечера риб наловити. В сю мить одна гадка прошибла мою голову: Утїкати! Пан серед забав з гістьми позабуде на нас. Судно заосмотрене в поживу на кілька днїв, оружія і пороху також на нїм доволї… Обдумавши усе те на борзї, сказав я до Мулея: Маємо плисти на риби, та не знаю як буде з поживою?
— Чи нема єї доста в каютї? счудував ся Мулей.
Як се? То ти посьмів би їсти хлїб нашого пана? Менї здавив би він горло, а і Ксури певно такой так думає.
Так, так присьвідчив хлопець.
Правду кажете, відповів Мулей. Піду принести хлїба для нас.
— А бери много! крикнув я єму в слід, бо всї ми три їмо несогірше, а не забудь і про воду, щоби зі спраги не померти.
Мулей завернув до дому.
Та ще, пригадував я єму, принести троха пороху, може яку птаху при нагодї уполюємо.
Добре, відказав Мулей і пішов.
Відтак вислав я Ксурого в город нарвати овочів, а сам за той час стрибнув крадькома до буди городової і забрав відти дві сокири, молоти, пилу, сверлик, кружок воску на сьвічки і міх каші — знїс усе те до судна і заховав в каютї під ліжком.
Небавки надбіг Ксури з помараньчами і двома кавонами, а за ним приволїк ся Мулей, двигаючи кіш сухарів і мішочок пороху і шроту. Два Неґри принесли за часок величезний збан сьвіжої води.
Заосмотривши так судно підняли ми якор і виплили на повне море. Сторожа замкова пана перепустила нас без допитів.
По дорозї радив Мулей кілька раз закинути сїть, але я противив ся сему, оправдуючись, що в сїм місци риб нема. Аж коли вже були ми майже морску милю віддалені від берега, приказав
