шим жінкам і дїтям, що остали дома. Наколи ваша воля, то ми самі готові собі завдати смерть.
Тодї вожд Іспанцїв велїв їм сказати, що дарує їм житє а навіть усїх ранних, єсли іно покленуть ся нїколи більше в ті сторони не вертати. Колиж посьміють раз єще до сих берегів причалити, то в той час їх усїх повбивають перунами, а остров їх затоплять в глубинах морских.
Як-же повернути нам домів — сказав оден з Караібів — коли ви спалили наші судна?
Позволю вам побудувати иньші, ось тут маєте сокири. Дикі з радостию приняли сю ласку і митю кинули ся стинати дерева. Іспанцї подали ся з поворотом до замку.
В тиждень по сїм шість лодий стояло вже готових. Караіби спекли і пожерли тїло вожда з червоним пером, бо вірили, що через те наберуть ся такої хоробрости, яка єго оживляла.
Дон Хуан заосмотрив їх у припаси поживи на дорогу і звернув їм одинайцять ранних, котрі могли вже з ними плисти. З двох соток Караібів, що прибули на остров, тільки 56 вернуло домів.
З того часу минає вже рік, а нї одно караібске судно не причалило до острова, на котрім так страшні понесли втрати.
Вислухавши розказу Іспанцїв, повідомив я їх, що привожу чимало людий і всїлякі припаси одежі, оружа і амунїциї. Врадувало їх се вельми і дякували мені сердечно, що про них не забував.
Небавом надійшли три Англичани. Еткінс, що так ворохобничо поводив ся зразу, поправив ся цїлковито а в борбі з дикими зложив докази незвичайної хоробрости, — але змарнїв
