ряків. Заки відчалили від берега, промовив я ще раз до залоги:
Їдьте з Богом і справте ся як слїд, а провину вашу пущу в непамять. На се вам моє ґубернаторське слово! Але коли за двігодини не почую вистрілу на знак, що корабель добутий, сеичас сиплю на вас кулї з моїх пушок. — Відтак, звертаючи ся до Пятницї, приказав я строго:
Най поручник Дікбай і Мексуель сядуть сейчас в канонєрки[1] і перетнуть дорогу кораблеви. На кождий човен по 20 люда! Плисти в противну сторону, а наколи бунт ме продовжати ся, нїкому не пропустити.
Єс[2], мільорд — відповів Пятниця — і пішов, буцїм то сповнити мій приказ.
Наконець судно відчалило. Послїднї мої слова мусїли нагнати чимало боя матросам і загріти їх до ревного пособлюваня капітанови, бо инакше смерть ждала їх з пушок ґубернаторских і шалюп канонєрских. Тепер, рішала ся моя судьба: від кращого або гіршого успіху виправи капітана залежало, чи остану тут на віки, чи поверну дорідного краю. Зворушений дожиданєм, не годен був я всидїти на місци: то заходив в печеру, то знову вибігав на горбок і глядїв на море і наслухував, чи не пронесе ся відки який звук. Непевність давила мою душу важким каменем. Та ось прийшли мені на думку слова, котрі я так часто говорив Пятници: „В хвилях сумнїву готов ся на найгірше, але і сподїй ся найлїпшого! Наколи зло не прийде, тим краще — противнім случаю не буде оно для тебе новиною, і єго удар не відбере тобі сили духа.”
Ті розумні слова покріпили мене, і тепер і я здав ся з усїм на Провидїнє.
В годину опісля коло самої півночи залунали три вистріли пушочні з корабля, звіщаючи, що все повело ся щасливо. Щоби залогу впевнити, що дїйсно суть батериї на острові, випалив і я з моєї шестифунтівки на вартівни. Се — як розказував менї відтак капітан — сильно на усїх подїлало і добуло менї слїпий послух а навіть і любов матросів, бо показав ся я великодуш-
