Коли човен щез нам з очий, пішли ми оба до сьвятинї, там клякнули у стін хреста і молили Бога за добру дорогу і щасливий поворот наших товаришів.
Дон Хуан і батько Пятницї відплили 11. серпня 1669 р. себ-то чотирнайцятого лїта мого проживаня на острові. їх виправа була для мене першою пробою на дорозї визволу з засланя — у перший раз заяснїла менї надія, що зможу наконець повернути до рідної землї.
Усі вільні хвилї передумував я тепер у одно над тим, як би сю мрію перевести в дїло. Надїя і острах поперемінно ворушили душею, раз як дитина тішив ся я здїйсненєм найгорячійших моїх бажань, то знов дрожав зі страху, щоби буря не затопила Іспанця і Караіба, щоби єго земляки підписали договір, та щоби з поворотом не стрітив їх гураґан. Як стояло в умові, мали они прибути доперва з весною, та хто зна, чи навкучивши собі довгий побут між Караібами, не схочуть похіснувати ся останками гарної пори й не виберуть ся сейчас в дорогу.
То знову иньша гадка мучила мене: чи, повернувши до Анґлїї, застану ще родичів в живих? Чи не краще померти менї тут на пустім острові, чим оплакувати тамки їх смерть? — В такій душевній боротьбі пережив я кілька тижнів, коли се 28. серпня скоросьвіт збудив мене Пятниця окликом:
Робінзоне, вставай! они вже пливуть!
Як стій схопив ся я з ліжка, накинув на себе одїж, і, не думаючи про нїяке лихо, побіг мерщій на беріг. Та ось на превелике диво й острах побачив я на мори велику шалюпу, котру вітер гнав в нашу сторону.
Се не наше судно! — скрикнув я в трівозї, пливе від заходу,
