бо мав я вже тепер слушну причину до борби з дикунами. Не страхав ся їх і в більшім числї, потішаючись надїєю, що побіда таки буде за мною.
З тої пори минуло зо два місяцї, коли се 15. мая ранним ранком доглянув я на мори з вартівнї пять лодий, наповнених дикими, котрі причалили в звичайнім своїм місци до берега. Велике число ворогів збентежило мене чимало; знав я добре, що на однім човнї буває шість до вісім люда — божевільством було би отже кидати ся менї одному на таку громаду. Тим то місто сам зачіпати, заховав ся я в замку, нарядив рушниці, підсипав фальконети сьвіжим порохом і так дожидав ворога.
Та вже година проминула, а нїякий шорох не заходив від берега. Се менї навкучило, — доконче мушу розвідати, що дїє ся в моїй державі. Закинув я рушницю на плечі і обережно посунув ся на горбок що лежав по конець лїса, на побережу — де причалили дикі.
Там захований поміж деревами став я приглядати ся Караібам крізь далековид. Було їх зо 30. Побравши ся за руки, танцювали довкола огнища серед дивовижних рухів і сьпівів. Кількох иньших підійшло у той час до човна і вивело відти двох полонеників, імовірно, щоби їх убити. Але коли один з них повалив ся під ударом камінного топорища, другий в ту мить розірвав свої пута і прожогом метнув ся як раз у той бік, де я стояв. На сей вид я ввесь похолов — цїла громада дикунів могла пустити ся за отсим збігцем і натрапити на мене. На щастє тільки трех се вчинило, а він за той час перегнав уже чималий кусок дороги.
Межи горбком, на котрім я станув, а дикими находив ся пролив морский зо 20 метрів завширшки. Полоненик мусїв єго доконче переплисти, інакше не втече. І так стало ся: прибігши над беріг, скочив він у воду, по часинці був вже на другім боцї і почав окружати узгірє. З єго трех ворогів оден роздумав ся і завер-
