бох своїх рушниць. Мабуть почули, бо зараз знову упали три гарматні стріли.
Я попав у розпуку. — О, якби так я міг помогти тому кораблеви! — думав я собі — він забрав би мене певно до моєї вітчини, або взагалі кудись між культурних людей. Та що я пораджу? Чим я зможу йому помогти? У мене й лодки такої нема, якою міг би доплисти, бо корабель десь далеко від берега.
Так я думав і в розпуці кидався сюди й туди. Тимчасом на морі втихло і вже не було чути ніякого знаку. Ми пішли в печеру, але я майже цілу ніч не міг заснути. Все думав про тих нещасних і пригадав собі, як і я знайшовся був у такім нещастю, вклякнув і щиро молився, щоби Бог поміг бодай одному з них вратуватися на цей остров і збільшити моє товариство.
А досвіта ми з Пятасем схопилися й вибігли, щоби поспішити над беріг, чи нема яких уратованих. Не було нікого. Тільки ось, на горбку, недалеко того місця, де я виратувався колись, лежав мертвий корабельний хлопець. Я не міг пізнати, якої він народности, знав тільки те, що він европеєць, бо був білий. Я поховав його біля свого калєндаря і поставив хрест на його могилі.
Коли я викінчував могилу, надбіг Пятась і почав кликати, показуючи на море:
— Корабель! Корабель!
Мов ражений громом, глянув я на море і очам своїм не вірив. До острова гнався вітрильний корабель! Струя несла його простісінько до нас. По подертих вітрилах і поломаних щоглах я пізнав, що це певно той, що в ночі благав ратунку.
