— Як то? То в вас є білі?
— Є! Давно колись розбився корабель коло наших берегів і кілька вратувалося.
— І ви їх не зїли?
— Ні! Вони живуть з нами. Мій нарід їсть тільки ворогів, яких зловить у битві; тоді ми перепливаємо на цей остров і тут їмо полонених. А тепер другий нарід побив був нас у битві і зловив нас двох і таксамо привіз сюди, щоби зїсти.
— Ну, то вернися тепер до свого народу! — сказав я.
— А ти поїдеш зі мною?
— Ні! — мене зїли би твої.
— Не зїли би! Ти був би у нас найстарший, бо маєш грім на плечах.
Так він називав мою рушницю, яку все ще уважав за якусь надземську істоту, що кидає громи.
— А без мене ти не поплив би туди?
— Ні, не попливу. Я з тобою до смерти. А як проженеш, буду плакати і втоплюся!
Він зворушив мене своїм привязанням так, що я обняв його і поцілував в чоло, з чого він був дуже радий і цілував мене по руках.
Тоді впало мені на думку, що може би справді добре було вибратися з ним у його вітчину, запізнатися з тими білими і разом з ними обдумати плян нашого спільного ратунку з поміж диких людей.
Я сказав:
— Пятасю! Я поїхав би з тобою через море, але в нас човна немає.
— О, човен буде! — сказав весело Пятась. Пятась уміє довбати човен з дерева!
