ва! До берега пручалило пять човнів, а з них повисідало трицять дикунів. Вони вийшли на беріг і тягнули зі собою двох звязаних, тахих-же як вони, призначених собі на обід. Я ляг на скелі і крізь далековид почав дивитися, що робитимуть дикуни.
Вони розложили огнище і почали голосно кричати і танцювати довкола огню. Нарешті один приступив до звязаних, що лежали на піску, розвязав обох і вдарив одного з них довбнею по голові. Той упав, а тоді всі кинулися на нього і почали дертися за кращі шматки його мяса. Я хотів уже відвернутися від сего осоружного виду і втікти в свою печеру, бо нападати на трицять диких, я не мав відваги, хоча дуже хотілося вратувати бодай того одного нещасного, що ждав своєї смерти. Та в тій хвилині сталося щось таке, що примусило мене доглядіти на те видовище. Той другий нещасний, з якого перед хвилиною зняли мотузя скористав з хвилевої неуваги своїх катів, що роздирали першу жертву, і раптом пустився втікати. З жахом побачив, що він летить простісенько в сторону моєї почери-твердині, а за ним пустулася гнати вся товпа розюшених дикунів.
— »Аж тепер буде мені кінець!« — подумав собі я і поручив себе Богови. Та за хвилю трохи вспокоївся, бо товпа пробігла кусень дороги й завернула до огнища, а за втікачем гналися далі лише три дикуни.
Та втікач біг, як олень і ті не могли його, дігнати. Я збоявся, що доженуть його над затокою недалеко моєї печери, бо цю затоку треба було йому конечно перейти, як хотів утікати далі. Але я побачив, що він кинувся у воду і наче риба
