був без огню і без теплої страви, кормлячись тільки устрицями! Попоївши й наложивши ще на огнище багато дров з живицею, щоби не погасло, я по тім пирі, який мені зіслало небо з громами і блискавицями, пішов спати.
Покріплений на душі й на тілі я збудився слідуючого ранку і передусім докинув до огнища дров. Потім вибіг з печери подивитися, яка погода. З вчерашньої бурі не було ні сліду, небо було чисте, ніби викупана дитина. Та ще одно врадувало мене незвичайно. Моя огорожа за ту одну дощеву ніч так зазеленіла й розрослася, що ніхто в світі небув би догадався, що ті кущі й прутики насаджені недавно людською рукою. З них зробилася жива непроходима стіна. Навіть малий отвір, крізь який я завжди протискався з печери й до печери, заріс і зійшовся. Дивлячись на нього, я впав на добру думку, яка нераз потім показувалась спасенною у своїх наслідках. Я рішився не виходити ніколи крізь ту огорожу і не вдоптувати стежки просто входу до печери, але зробити собі драбинку, якою з печери я міг би вилізати просто на скелю і з неї збігати в сторону моря. Я так і зробив. Ви певно вже догадуєтеся, що я зробив собі висячу драбинку з тої дивної ростини, що
