ши себе на дереві, я пригадав собі все і з острахом оглянувся довкруги. Не було нікого, ні душі довкола, ні жадного сліду звірини. Лише спів птиць наповняв повітря. Я глянув на море — воно було гладке і спокійне, та з нашого корабля не було ні сліду. Його певно проглотило море. Я хотів подумати, що з собою робити, та страшенний голод не давав мені спокою. Скочивши з дерева, побіг над море, надіючися, що чей вода викинула може з корабля які сухарі або инший харч. Та на цілому березі не було ні знаку. Правда — лежали в однім місці два пірвані филями черевики, і то оба з одної ноги. — Чим-же мені прокормитися? — подумав я собі. — Чи на те мене Господь уратував, щоби я вмер голодовою смертю? Ні! Я ще вірив, що рука Божа надімною і з тою вірою кинувся далі шукати. Та як я не шукав по всіх закутинах скель і попід кущі здовж берега, не знаходив нічого. І прибережні дерева були без одного овочу. В розпуці кинувся я на пісок над самою водою і зросив його своїми слізми. Коли це перед собою побачив я дві устриці! Вхопив я їх і зїв з великим смаком. Потім знайшов ще дві і ще дві, тай від голодової смерти я був уратований.
Тепер моєю найбільшою журбою було, знайти собі якесь безпечне приміщення, якийсь сховок, що хоронивби мене від зимна, звірів і людоїдів, що їх сподівався зустріти на цім острові. Та спершу ще й не знав, чи це остров!
З над берегу моря бачив я подалі в глибині вершок якоїсь скелі і подумав собі, що з нього можна би добре оглянути околицю. Я побіг туди, надіючись, пересвідчитися, куди я попав. По дов-
