нівши. — Що я зроблю тепер зі собою? Чим я попливу назад до Йорку, до своїх добрих родичів, що десь побиваються за мною, де я пропав?«
— »Як то? — закликав батько Джона. — Може вибрався з дому без відома родичів?«
— «Без відома і проти їх волі!« — застогнав я, наче ранений.
— »О, нещасний! — закликав він у розпуці. — То певно через тебе нас зустріло на морі таке нещастя! За непослух батькам покарав тебе Бог, а з тобою й нас! Та деж би я був посмів узяти тебе на свій корабель, якби був знав, що ти втікаєш від своїх зажурених батьків!«
Почувши такі гіркі слова правди, я збитий соромом упав знову на землю і зімлів у друге.
Коли я знову опритомнів, то лежав у якійсь незнайомій хаті. Надімною нахилилось добряче лице якоїсь жінки, неначе моєї матері. Я нагадав собі свою бідну матір і сльози потекли мені по лиці. Добра жінка почала росказувати мені, що я в Льондоні, в домі одного купця, який заопікувався мною на просьбу купця з Гель. Коли виздоровію, то відішлють мене до Гель, а звідти до Йорку, до моїх родичів. Я схопився і кажучи, що я вже здоровий, хотів зараз втікати з Льондону. Та ті добрі люде не хотіли мене пустити, казали, що без гроша страшно в дорогу пускатися, бо це далекий світ. Нехай я зажду, аж буде той купець їхати
