вертали ріжні вози і люди, але між ними не було Кудлича.
Аж якось раз, у Петрівку то було, Кудличиха щось нездужала і лишила ся дома та заходила ся у хатї. Стефаньо настягавши по троха ріща, цюпав єго в комірцї на дрібні патички. Сонце стояло під полуднем і жарило наче огнем. У містї було тихо; лиш малі дїти Кудлича бігали в одних сорочках по перед хатою та кричали що сили.
— Дїти, а мама дома?… — запитало ся двох чоловіків, станувши на подвірю Кудлича.
Дїти перестрашили ся, утихли, поставали; не знали з переляку, що відповісти.
— Ади Микола, уже твої дїти тебе забули, не пізнають — заговорив Гриць Когут.
— Справдї не пізнають! — казав Микола Кудлич, хотїв маленьку, замургану ворохом, русяву дївчинку вхопити за руку, але вона вимкнула ся і побігла до хати.
— Се ти Миколо! — закричала Кудличиха, виходячи з хати і мало що не упала з радости на землю… Она станула як камяна статуа, блїда, нїма і наче без житя; — радість перешивала єї душу і задушувала десь глубоко в горлї слова.
Микола і Гриць все були найщирійшими приятелями. Оден другого ратує, підпомагає та заходить. В Кудличовій хатї настав такий гаразд, якого від трийцяти лїт не було. Гриць Когут оженив ся, розвів красне господарство, потяг Миколу до торговлї дере-
