своїх плечах цїлий тягар домового господарства, стараючи ся о виживленє родини, о оплату податку і ріжних драч, о заспокоєнє конечних потреб маленьких та дрібних дїтий. Та нераз серед ріжних хуртовин щоденного, тяжкого житя ішла вона неугинаючи ся під єго тягаром як правдивий борець, ждучи весело дня побіди.
— Чи діжду ся я єго? нераз питала сама себе — і душу жіночу обпутували якісь трівожні думки — може загинув, а може забув мене, дїтий і все.
В такій трівозї, несупокою, а притім у страшній праци минуло Кудличцї три роки. Хто би списав тоту важку боротьбу жінки о житє своє і своїх дїтий? хто счислив би перепране по панах білє її худими руками? хто зрахував би тоті снопи, поставлені нею на ниві богатших міщан у жнива? хто зміркував би, кілько серед хуртовини в студену зиму наносила ся вона дрібного ріща з міського лїса на „Рубани“ у великій плахтї, бо не мала тягла, щоби купити на містї дровець? Один тілько Стефаньо помагав мамі, що міг в роботї, задавав на плечі тяжку плахту ріща, двигав білє на ріку, виносив балїю, ставляв в жнива в ряди нажаті снопи. Стефаньо нераз лїтом вибігав за місто на гору, дивив ся на битий, камяний шлях, що крутив ся попри Днїстер, перебігав Тершів, підоймав ся понад Спас, спускав ся у Бусовиска і губив ся десь там далеко між горами, чи не побачить де на нїм вертаючого до дому батька. Однак дарма. Шляхом
