— Тату, тату! — сплеснувши в долонї, кричав Стефаньо — се все буде наше!
— Нї, сину, се чуже, не наше!
— Ми-ж не вкрали; — ми собі знайшли!… а ми?!… такі бідні, нас з хати викидають! заратуєм ся!
— Чужим не ратуймо ся, анї не богатїймо!… Скринку з всїми скарбами віддамо урядови, — а уряд знайде властителя. Може властитель нагородить нас за тото, що ми знайшли єго скарб, а може і нї, як схоче! — сказав Микола, замкнув віко, завинув скринчину у велику хустку, якою була овинена в земли, взяв під паху і пішов дальше своєю дорогою.
Сполудня доплентав ся Микола з сином до двора молодого Сорочковського. Великий, одноповерховий, на жовто помазаний з зеленими віконцями, мурований дім ховав ся у рясти високих, розлогих лип. Перед двором зараз за широкою зелїзною брамою на округлій, горбковатій гарно дощинками обрамованій грядцї цвили ріжні дрібні квіти, яким Стефаньо дуже пильно зачав приглядати ся. Трівожно та несьміливо перейшов Микола браму та пустив ся просто до двора. Однак зараз за брамою зайшов єму дорогу якийсь старий хлоп з довгим, сивим волосєм, у старій, подертій гуни, в чорнім капелюсї та у ходаках.
— А вам чого? — запитав ся.
— Маю дїло до пана, — коротко відповів Микола.
— Любоньку, минули ся тоті добрі часи, коли то до старого пана ходив хто хотїв і коли забагло ся; тепер душенько, не так — заговорив хлоп.
