Сталася проблема з вичиткою цієї сторінки
| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Данило Лепкий. Сплачений довг. 1909.pdf/25}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
здавало ся, неначе вилїзуть з тих глубоких ямок осаджених в підлобю.
— Не віриш?… маєш, — іди най тобі хто чужий перечитає! подаючи судовий едикт жінцї, сказав Микола.
Жінка стояла нї жива, нї мертва; в її голові крутило ся, вона не могла зібрати думок, щоби щось путьного сказати, до очий тиснули ся сльози, а в душі повставала якась злість, однак на кого і за що, того не могла би і сама сказати. І хлянули рясні, горячі сльози, наче дрібний горох по пожовклім, змарганім, колись хорошім лици.
— Цить, не плач, плачем нїчого не вдїєш! — озвав ся Микола.
— А деж ми тепер подїнемо ся з дрібними дїточками? — лебедїла жінка.
— Бог батько! не жури ся, сьвіт широкий, якось то буде, не тілько сьвіта, що в вікнї — потїшав
