пали водою на запалюючі ся дахи, треті розтягали довгими гаками згарища, а деякі самі не знали, що робити. Жиди вайкали та ратували свої крами, що мали під старим, довгим, деревляним підсїнєм. А по над весь той зойк та правдиво пекольний цокот підоймав ся протяжний, монотонний, уриваний звук церковного дзвона, що відбивав ся у Старосамбірських зломах гір та завмирав десь далеко-далеко аж за тим синявим верхом.
Дах на Кудличовій хатї уже догарав, а старий Михайло, обвивши голову у стару, водою змочену плахту, скочив у огонь, щоби з алькира видобути скринчину, у якій заховав був на чорну годину кілька гірко запрацьованих сороківцїв.
— Не йдїть, не йдїть, пане цехмістре! кричали сусїди. Дарма, старий стругнув у огонь, як щука у воду.
— Довго-довго не було видно Кудлича; — аж геть за добру хвилю станув старий на порозї своєї хати з невеличкою скринчиною у руках. Горіючі тріски падали старому на голову, на плечі та на руки. Михайло стріпав ся, зібрав усї свої сили і вискочив якось з огню на подвірє.
