Досьвіта в середу зарізав старий Кудлич щось двайцять овець; замовив на четвер жида-балаґулу, поскладав мясо на віз; разом з найстаршим сином, Миколою, поїхав у Самбір продавати баранину на торзї.
Вернувши в четвер пізно з торгу, був Михайло дуже лихий, сопів, воркотїв щось під носом та сварив на сина.
— Я більше вже не буду собою телїпати по торгах; — час старому спочити; менї уже доволї!… а то нї; — всї обзираєте ся тілько на мене; гов!… досить уже працї; — і плугом, як орють довго, з'оре ся, не так христїнин! Оженив я тебе, вивів в люди, — роби, побивай ся, як хочеш що мати!
Микола і словом не обзивав ся; він знав, що тепер не ма що батькови влазити в дорогу, бо батько лихий; торг пішов йому не найлїпше, бо більшу половину мяса привіз балаґула назад до дому, — а се, що продало ся, позбуло ся за пів дармо.
Стара Михайлиха, подаючи Кудличови і синови вечеру, згорблена, посоловіла, мовчалива, без звичайного її сьміху і вродженої своєї веселости, плентала ся по хатї з якимись важкими думками. Микола пізнав відразу, що на маминім серци повисла якась тяжка та діймаюча жура, однак не питав за причиною.
Старий Кудлич вийшов на двір, щоби жидови заплатити за фірманку.
— Що вам мамо?… чи не хорі ви?… тихенько прошептав Микола.
— Нї — коротко відповіла стара.
— А щож так ходите невеселі?
