blime＋grotesque) вона всилі осягнути драматичну подобу справжньої життєвої дійсности. Значить — усі великодушні герої великих клясиків, починаючи від Сіда й Полієвкта, кінчаючи на достойних подобах Федри й Аталії, мають цю хибу, що вони являються властиво не людьми, а пів-божими подобами, а їх творці — як опісля гарно сказав Т. Банвіль (Th. Banville) — надприродними єствами, яких артистичними засобами після їх смерти не міг послугуватися ніхто. Це одно. А друге: Клясики намагалися вмістити цілокруг своїх подій у вузькі межі одного й того самого простору й часу. Найбільші життєві трагедії, навіть ті, що потрясали цілою державою, мусіли для гармонійности цілообразу драматичної картини розгриватися на однім і тім самім місці та все протягом одної доби. Хіба ж те все можливе? — питає Гюґо. Ні, це в житті здебільшого неможливе, — відповідає він. І молодий драматурґ проголошує засаду, що драматичному поетові вільно так часто переносити подію з одного місця на друге, як часто йому цього в рації життєвої правди потреба.
На те правовірні клясицисти гуртка Арноль — де Жуі — Лємерсіє пропамятно обурювалися, але Віктор Гюґо з питомою собі швидкістю намагався трьома найближчими драматичними творами перевести свою сміливу теорію в життя.
