ДОН АЛЬФОНСО. І ти попустив це?
РУСТІҐЕЛО. Що можна було зробити? Вона повернула ключ у дверях. Я був замкнутий.
ДОН АЛЬФОНСО. Треба було розбити двері.
РУСТІҐЕЛО. Дубові двері, залізні засови! Легка річ!
ДОН АЛЬФОНСО. Що-б то не було! Ти повинен був розбити двері, ввійти й вбити його, кажу тобі.
РУСТІҐЕЛО. Перш за все, як-би я став ламати двері, сіньора Люкреція заступила-б своїм тілом. Мені довелося-б також убити й її.
ДОН АЛЬФОНСО. Ну, то що?
РУСТІҐЕЛО. У мене не було наказу на це.
ДОН АЛЬФОНСО. Рустіґело! Добрі слуги розуміють своїх панів, не утрудняючи їх тим, щоб вони все сказали.
РУСТІҐЕЛО. А ще я боявся посварити вашу високість з папою.
ДОН АЛЬФОНСО. Дурень!
РУСТІҐЕЛО. Це було дуже небезпечно, ясновельможний сіньоре. Вбити дочку святого Отця!
ДОН АЛЬФОНСО. То не вбиваючи ти міг кричати, кликати, повідомити мене, не дати коханцеві втікти.
РУСТІҐЕЛО. Так, а на завтра ваша високість помирились-би з сіньорою Люкрецією, а на післязавтра сіньора Люкреція звеліла-б мене повісити.
