ДЖЕНАРО. Кому я маю вірити, сіньоро? Герцоґ чесний чоловік і я урятував життя його батькові. Вас я образив. Вам треба помститись на мені.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Помститись на тобі, Дженаро! — Я віддала-б усе моє життя, щоб додати один день до твого, я вилила-б усю мою кров, щоб не пролити тобі ні одної сльози, я стала-б до ганебного стовпа, щоб посадити тебе на троні, я оплатила-б пекельними муками кожну твою найменшу втіху й не вагалась-би, й не ремствувала-б, і була-б щаслива, й цілувала-б твої ноги, мій Дженаро! О! ти ніколи не знатимеш, що діється в моєму бідному серці, хіба тільки те, що воно повне тобою. Дженаро, час не стоїть, отрута розходиться, скоро ти почуєш її! Ще трохи й буде за пізно. Життя одчиняє перед тобою в цю мить два краї і в одному менче хвилин, як у другому років. Треба, щоб ти вибрав між двома. Вибір страшний. Дай мені керувати тобою. Зглянься на мене й на себе, Дженаро. Випий швидче. Бога ради!
ДЖЕНАРО. Добре, нехай. Як що це злочин, нехай він упаде на вашу голову. Чи ви казали правду, чи ні, моє життя не варто того, щоб стільки змагатися біля нього. Давайте. (Він пє з слоїчка.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Урятований! — Тепер вертайся у Венецію, як тільки найшвидче донесе тебе кінь. Є в тебе гроші?
