знав ту сумну й разом блискучу таємницю, ти певне не міг-би змовчати про неї; молодість необачна; ти не помічав-би тієї небезпеки навкруги, яку я бачу скрізь; хто знає? ти схотів-би піти їй назустріч з юнацьким завзяттям, ти щось сказав-би, або дав тільки натяк, і не прожив-би двох днів. О, ні! Хай буде тобі досить знати, що в тебе є мати, яка без краю любить тебе й пильнує день і ніч над твоїм життям. Мій сину, мій Дженаро, ти в мене усе, що я люблю на світі. Моє серце тане, коли я думаю про тебе…“ (Вона спиняється, щоб проковтнути сльозу.)
ДЖЕНАРО. Як ви ніжно читаєте це! Можна подумати, що ви не читаєте, а говорите. — О, ви плачете! Ви дуже добрі, сіньоро, й мені любо, що ви плачете над тим, що пише моя мати. (Він одбірає листа, знову цілує його й ховає за пазуху) Ви бачите, було багато злочину навкруги моєї колиски. — Бідна моя мати! Правда, ви розумієте тепер, чому я не дуже захоплююсь любощами й коханням? Бо в мене тільки одна думка: моя мати! О, визволити мою мати, служити їй, помститися за неї, заспокоїти її, яке щастя! Про кохання я згадаю потім. Все, що я роблю, — я роблю, щоб бути гідним своєї матері. Є багато авантурників, що не вагаються служити сатані, послуживши святому Михайлові; я служу по правді. Я хочу колись скласти до ніг моєї матері бездоганну шаблю,
