походженні, я хотів бути чимсь і по зброї. Я сходив усю Італію, але де-б я не знаходився, першого дня кожного місяця мене одвідує той самий посланець. Він дає мені листа від матері, одбірає мою відповідь і зникає. Він не каже мені нічого й я не говорю до нього, бо він глухий і німий.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Так ти нічого не знаєш про твою родину?
ДЖЕНАРО. Я знаю, що в мене є мати, що вона нещасна й що я віддав-би своє життя на цьому світі, щоб побачити її сльози, й усе моє життя на тому світі, щоб побачити її усмішку. От і все.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що ти робиш з тими листами?
ДЖЕНАРО. Я їх маю всі тут, на моєму серці. Нам, воякам, часто загрожує шабля в груди. Листи матері — то добра заслона.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Благородна вдача!
ДЖЕНАРО. Чи хочете ви бачити її письмо? Ось один з її листів. (Він виймає з-за пазухи лист, цілує його й передає доні Люкреції.) Прочитайте його.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (читає). „…Не намагайся знати мене, мій Дженаро, поки я не призначу тобі дня. Мене можна пожаліти. Я оточена лихими родичами, які охоче вбили-б тебе, як убили твого батька. Нехай тільки я одна знаю таїну твого уродження, мій сину. Як-би ти
