сплячого Дженаро й дивиться на цього з пошаною і як зачарована.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (до себе). Він спить. — Цей бенкет видно стомив його. — Який він гарний! (Повертаючись.) Гюбета!
ГЮБЕТА. Говоріть до мене голосно, ясна пані! Я тут не Гюбета, а ґраф де Бельверано, лицар з Кастилії, а ви — маркіза де Понтекадрото, неаполітанська дама. Не повинен ніхто знати, що ми знайомі. Чи ви-ж сами не наказували того, ваша високість? Ви тут не дома; ви у Венеції.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Маєш рацію, Гюбето. Але-ж тут на терасі немає зараз нікого, крім цього юнака, що міцно спить. Ми можемо хвилинку побалакати.
ГЮБЕТА. Як хоче ваша високість. Я маю дати вам ще одну пораду. Не скидайте маски: вас можуть пізнати.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Мені байдуже. Як що вони не знають, хто я така, то мені немає чого боятись, а коли вони знають, хто я, то тоді їм доведеться боятись.
ГЮБЕТА. Ми у Венеції, сіньора. У вас тут багато ворогів, і ворогів вільних. Звичайно, Венеційська республіка не попустить замаху на особу вашої високости, але вас можуть образити.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А! то правда. Моє імя дійсно наводить жах.
