досить уже сказано! Довірьте свою душу Богові, як що ви вірите в Бога й у душу.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Дженаро! Зглянься на себе! Ти ще не заплямований. Не роби цього злочину!
ДЖЕНАРО. Злочину! О! Моя тітка обурюється й нарікає! Чи то-ж злочин? А хоч-би й так, то я-ж із Борджіїв. На коліна, тітко, на коліна!
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Чи ти дійсно говориш те, що думаєш, мій Дженаро? Чи так ти віддячуєш за мою любов?
ДЖЕНАРО. Любов!…
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Це неможливо. Я хочу врятувати тебе від тебе самого. Я покличу. Я закричу.
ДЖЕНАРО. Ви не одчините цих дверей. Ви не ступите кроку. А коли кричатимете, це не поможе вам. Чи не наказали ви тільки що сами, щоб ніхто не входив сюди, що-б там не чулося з-окола?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Але-ж це недостойно, те, що ви робите, Дженаро! Вбити жінку, й жінку беззахистну. О, ви маєте в душі кращі чуття. Вислухай мене, ти потім убєш мене, як-що схочеш. Я не чіпляюсь за життя, але мені треба звільнити свої груди від болю й суму після твого поводження зо мною. Ти молодий, а молодість завжди дуже строга. Як-що я маю умерти, то не від твоєї руки. Ти сам не знаєш,
