був одну хвилину такою статуєю. Видовисько, що було в нього перед очима, зробило його нерухомим. Та руйнація доконувалася в тиші. Не лунало жодного крику; жадне людське зідхання не мішалося з димом; теє горно працювало і кінчало пожирати село; і не чути було иншого гуку, окрім тріщання дерева та палахкотіння соломи. Часами дим розривався; крізь розкриті стріхи видко було кімнати, жар показував усі свої рубіни, кармазинове лахміття і вбогі старі меблі стояли пурпурові в червонім осередку і Тельмарша зловісно сліпило нещастя.
Скілька дерев у каштановім гаю поблизу домів, зайнялися й палали.
Він слухав, намагючись почути якийсь голос, якесь кликання, якийсь крик; ніщо не ворушилось, окрім полум'я; все мовчало, окрім пожежі. Чи то ж усі повтікали?
Де ж той гурт, що жив і працював у Ерб-ан-Пайль? Що сталося зо всім тим невеличким народом?
Тельмарш зійшов з горба.
Перед ним була зловісна загадка. Він зближався не спішучись і з нерухомим поглядом. Він підходив до тої руїни помалу, як тінь; він почував себе привидом у тій могилі.
Він дійшов туди, де колись були ворота до ферми, і подивився у двір, що вже не мав мурів і змішався з хутором, що був навкруги нього.
Те, що він бачив досі, було ніщо. Досі він помічав лише страшне, тепер з'явилося жахливе.
Посеред двору лежала чорна купа, вона невиразно видніла з одного боку проти полум'я, з другого проти місячного світла; то була купа з людей; ті люди були мертві.
Навкруги тої купи була велика калюжа, що трохи парувала; пожар одбивався в цій калюжі; але їй не треба було вогню, щоб червоніти; то була кров.
113
