дуже уживані на бретонсько-норманському березі через повсякчасні зносини з островами Ля-Маншу.
Ґавар уклонився по військовому й спитав:
— Де буде ваша головна кватиря, монсеньйоре?
— Спочатку в Фужерському лісі.
— Це один із семи ваших лісів, пане маркізе.
— Треба священика.
— Ми маємо одного.
— Хто?
— Вікарій з Шапель-Ербре.
— Я його знаю. Він їздив на Джерсей.
Священик вийшов з-поміж лав і сказав:
— Тричі.
Маркіз озирнувся.
— Добридень, пане вікарію. Ви матимете роботу.
— Тим краще, пане маркізе.
— Вам треба буде сповідати. Тих, що захочуть. Нікого не силувати.
— Пане маркізе, — мовив священик, — Ґастон у Ґемене силує республіканців сповідатися.
— То перукар, — сказав маркіз. — Але смерть повинна бути вільна.
Ґавар, що відходив зробити якісь розпорядки, вернувся.
— Пане генерале, чекаю ваших наказів.
— Найперше, зобачення в Фужерському лісі. Хай розійдуться по одинці і йдуть туди.
— Наказа дано.
— Чи не казали ви мені, що люди з Ерб-ан-Пайль гарно прийняли синіх?
— Так, пане генерале.
— Чи ви спалили ферму?
— Так.
— Чи ви спалили хутір?
— Ні.
— Спаліть його.
110
