Він зняв свою шапку, загорнув криси, зломив довгу суху колючку, витяг з кешені білу кокарду, пришпилив одгорнуті криси і кокарду і, надівши знов шапку на голову так, що з-під загорнутих крис було видко його чоло й кокарду, голосно сказав, говорячи до всього лісу одразу:
— Я той, кого ви шукаєте. Я маркіз де Лянтенак, віконт де Фонтеней, бретонський принц, головний лейтенант королівського війська. Кінчаймо. До щоки! Стріляй!
І одгорнувши обома руками свою куцину з козячої шкури, він розкрив груди.
Він спустив очі, шукаючи поглядом намірених рушниць і зобачив, що його оточують люди навколюшках.
Залунав гучний крик: — Хай живе Лянтенак! Хай живе монсеньйор! Хай живе генерал!
В той же час шапки злетіли в повітря, шаблі весело звивалися, і по всьому лісі видко було піднесені палиці й на них маяли брунатні вовняні шапки.
Навколо нього був вандейський загін.
Той загін, зобачивши його, впав навколюшки.
В легенді оповідається, що в стародавніх тюрінгійських лісах були дивні істоти з велетенського роду, але людської подоби; римляни вважали, що то страховинні звірі, а германці — що то втілені боги; тих істот, — дивлячись по тому, хто їх зустрічав, — або вбивали, або почитували, як богів.
Маркіз відчув щось подібне до того, що мусіла відчувати така істота, — коли, чекаючи, що з ним поводитимуться, як з потворою, побачив, що з ним поводяться, як з богом.
Всі тії погляди, повні непевного блиску, дивилися на маркіза з якоюсь дикою любов'ю.
Тая юрба була озброєна рушницями, шаблями, косами, заступами, кілками, всі мали великі капелюхи, або брунатні шапки з білими кокардами, силу рожанців і амулетів, широкі штани по коліна, хутряні кап-
107
