За хвилину він зник під деревами.
Маркіз устав і пішов у той бік, що показав Тельмарш.
То була та чудова пора, що її стародавня мова нормандських селян називає «ранішні пустощі». Чути було, як щебетали щиглики й горобці цвірінькали в кущах. Маркіз простував тою стежкою, що нею прийшов напередодні. Він вийшов з гущавини й опинився на перехресті відзначеному камінним хрестом. Афіша лишалася там, біла й ніби весела на сході сонця. Він пригадав собі, що внизу афіші було щось, чого він не міг прочитати напередодні, бо літери були маленькі і було вже невидно. Він пішов до хрестового підставця. Афіша, справді, кінчалася нижче підпису, Пріер де ля Марн, такими двома рядками з маленьких буков:
«Як тільки переконаються, що піймали справді колишнього маркіза де Лянтенака, то його негайно розстріляють. — Підписано: Батальйонний начальник, командир експедиційної колони, Ґовен».
— Ґовен! — промовив маркіз.
Він глибоко замислився, утопивши погляд у афішу.
— Ґовен! — проказав він.
Він був рушив, озирнувся, подивився на хреста, вернувся й прочитав афішу ще раз.
Потім пішов повільним кроком. Коли б хтось був коло нього, то почув би, як він бурмотів півголосом: Ґовен!
З глибини розритих доріг, де він проходив крадькома, не видко було хуторських дахів, що він лишив ліворуч. Він ішов побіля крутого горба, геть укритого терном у цвіту; то був терен з довгими колючками. На тому горбі був гострий земляний верх, що в тій стороні зветься головою. Коло горбового підніжжя погляд одразу губився між деревами. Лист було, неначе, облито світлом. Уся природа щиро втішалася з ранку.
Раптом той краєвид став жахливий. Неначе щось вибухнуло. Якийсь вихор з диких криків і рушничних
104
