в море все, що можна було, після шкоди, що заподіяла каронада, — зіпсовані гармати, поламані лафети, покручене або повідриване дерево, потрощені дерев'яні або залізні шматки; відчинили гарматні ворота й спустили по дошках у хвилі трупи й частки людського тіла, загорнувши їх у брезенти.
Море ставало нестерпуче. Не те, щоби буря робилася особливо загрозлива; навпаки, здавалося, неначе чути, що ураган зменшується, гуркочучи десь за обрієм, і шквал пішов на північ; але хвилі все ще були дуже високі; по тому можна було пізнати, що в морській глибині не гаразд. А такий хворий корабель, як був корвет, не міг витримувати гойдання, і великі хвилі могли його занапастити.
Ґакуаль стояв коло стерна, замислившись.
Морські начальники мають звичай прибірати за лихих обставин такий вигляд, як би нігде нічого.
Ля В'євіль, що мав при біді веселу натуру, підійшов до Ґакуаля.
— Ну, що-ж, лоцмане, — мовив він, — ураган не вдався. Перехтілося чхнути. Ми таки викрутимося. Матимемо вітер — от і по всьому.
Ґакуаль поважно відповів:
— Хто має вітер, той має хвилю.
Ні сміху, ні суму, — такий моряцький звичай. Відповідь мала таке значіння, що могла турбувати. Кораблеві, що тече, мати хвилю, то значить — швидко сповнитися водою. Ґакуаль підкреслив це віщування, невиразно насупивши брови. Можливо, що після нещастя з гарматою й гарматієм Ля В'євіль трохи зашвидко мовив слова майже веселі й легкодумні. Є речі, що приносять нещастя на чистому морі. Море — потайне, ніколи невідомо, що воно може заподіяти. Треба стерегтися.
Ля В'євіль відчув, що треба знов стати поважним.
— Де ми, лоцмане? — спитав він.
Лоцман одповів:
62
