крутився навкруги гармати, збільшуючи всі її стрибки. Шруба тримала ланцюга, немов стиснена рука, і той ланцюг, додаючи до таранячих ударів ще й удари нагаєм, утворював страшний вихор, — залізний батіг у мідному кулаці. Той ланцюг ускладняв боротьбу.
Однак людина боролася; часами людина навіть сама нападала на гармату; вона лізла вздовш обшивної дошки зі своїм брусом і шнурком у руках; а гармата мала такий вигляд, ніби щось розуміє, і, неначе догадуючись про наступ, тікала. Грізна людина переслідувала її.
Таке не може довго тягтися. Гармата неначе сказала зненацька сама до себе: — Ну, треба це скінчити! і спинилася. Відчули, що наближається кінець. Гармата ніби вагалася, вона неначе, — а може справді, бо на думку всіх це була істота, — щось люто міркувала. Раптом вона кинулася на гарматія. Гарматій став збоку, оступився їй з дороги й гукнув сміючись: — Починай знову! Гармата, як не самовита, розбила одну гармату коло лівого борту; потім її знову схопила невидима праща, що її тримала, й кинула до правого борту на людину, але людина вимкнулася. Три каронади завалилися під гарматним натиском; тоді, неначе сліпа й не знаючи сама, що чинить, вона обернулася спиною до людини, покотилася ззаду наперед, зіпсувала форштевень і пішла робити пробоїну в носовій стіні. Людина втікла до сходів за скілька кроків до старого, — свідка. Гарматій тримав свого бруса, як списа, гармата, здавалося, помітила його і, не трудячись повертатися, поточилася на нього швидко, як сокира рубає. Він, притиснений до стіни, мусів би загинути. Всі скрикнули.
Але старий пасажир, досі нерухомий, кинувся, звинніший, ніж усе те дике звивання. Він схопив паку з фальшивими асігнаціями і, наражаючись на те, що його роздушить гармата, примудрився кинути паку між її колеса. Цього руху, рішучого й небезпечного, не
57
