не витримали більше. Серця тих вояків розривалися. Залунало щось безмежне, ридання цілої армії. Знявся лемент: Милосердя! Милосердя! Дехто впав навколюшки; инші покидали рушниці, здіймали руки до площинки, де був Сімурден. Якийсь гренадер закричав, показуючи на ґільйотину: — Чи беруть для неї замісників? Ось я! Всі несамовито гукали: Милосердя! Милосердя! Навіть леви, почувши теє, були-б зворушені або налякані, бо салдатські сльози — страшні.
Кат спинився, не знаючи, що робити.
Тоді виразний і тихий голос, що його проте почули всі, такий він був зловісний, гукнув з верху вежі:
— Закон має силу!
Всі пізнали той невблаганий голос. То сказав Сімурден. Армія затремтіла.
Кат уже не вагався. Він наблизився з своїм шнурком.
— Почекайте, — сказав Ґовен.
Він повернувся до Сімурдена, подав йому правою, ще вільною, рукою знак прощання, а тоді дав себе звязати.
Коли його було звязано, він мовив до ката:
— Вибачте. Ще хвилинку.
І вигукнув:
— Хай живе республіка!
Його поклали на дошку, ту прекрасну й горду голову встромили в ганебний нашийник, кат обережно одгорнув йому волосся, потім натиснув пружину, трикутник зрушився і почав спускатися, спочатку звільна, далі швидко; пролунав огидливий удар…
Одночасно пролунав другий гук. На удар сокири відповів постріл з пістоля. Сімурден вихопив одного з пістолів, що були в нього за поясом, і в ту хвилину, як Ґовенова голова котилася до кошика, Сімурден прострелив собі серце кулею. Кров ринула йому з рота; він упав мертвий.
І ці дві душі, трагічні сестри, полинули вкупі; темрява однієї поєдналася з світлом другої.
