стого чотирикутника; посеред нього стояв ешафот. В міру того, як сонце підбивалося вгору, тінь від гільйотини на траві ставала чим раз коротша.
Гарматії стояли біля своїх гармат з запаленими ґнотами.
Легкий блакитиний димок знімався з рова; то конала пожежа на мості, догоряючи.
Проте, затушовуючи Тург, дим не закривав її, і верхня площинка на ній панувала над усим обрієм. Між цією площинкою й ґільйотиною був тільки рів. Між ними вільно можна було перемовлятися.
На цю площинку перенесли судовий стіл і стілець, затінений трьохбарвними прапорами. Сонце сходило за Турґою, чорною масою вимальовуючи фортецю, і на її вершку на судовому стільці під прапорами постать людини, що сиділа нерухомо, склавши руки на грудях.
Людина та — був Сімурден. Він був, як і напередодні, в убранні громадського делегата, в капелюсі з трикольоровою відзнакою, з шаблею при боці і з пістолями за поясом. Він мовчав. Всі мовчали. Салдати стояли, тримаючи рушниці при нозі й спустивши очі додолу. Вони торкалися ліктями один одного, але не розмовляли. Вони невиразно думали про цю війну, про численні бої, про наглі напади з-за тинів, так сміливо відбиті, про хмари розлючених селян, розвіяні від їхнього подиху, про захоплені фортеці, про славетні баталії, про перемоги, — і їм тепер здавалося, що вся та їхня слава обертається на ганьбу. Понуре чекання стискало всім груди. Видко було ката, що ходив по помосту біля ґільйотини. Ясність ранку, що все дужчала, велично сповняла небо.
Раптом залунав приглушений гук барабанів, прикритих крепою. Цей погребовий туркіт наблизився; лави розчинилися і в чотирикутник вступила процесія і попрямувала до ешафоту.
Попереду чорні барабани, потім сотня гренадерів зі
416
