— Є хтось, на кого треба завжди спускатись.
— Хто? — спитав Сімурден.
Ґовен підняв пальця у себе над головою. Сімурден глянув в напрямі цього піднесеного пальця і йому здалося, що крізь склепіння в темниці він бачить зоряне небо.
Вони знову замовкли.
Сімурден мовив:
— Суспільство більше за природу. Кажу тобі, це не є можливе, це — мрія.
— Це мета. Инакше, навіщо тоді суспільство? Лишайтеся серед природи. Будьте дикунами. Отаїті — то рай. Лише в тому раю не мислять. Краще вже розумне пекло, ніж дурний рай. Але ні, не треба пекла. Будьмо людяним суспільством, вищим за природу. Так. Коли ви не додаєте нічого до природи, навіщо-ж тоді покидати природу? Тоді задовольніться працею, як мурашка, або медом, як бджола. Залишайтеся робочою худобою, замісць того, щоб бути розумом царем. Як що ви додасте що-небудь до природи, ви неминуче зробитеся вищими за неї; додавати, значить збільшувати; збільшувати, значить більшати. Суспільство, це вища природа. Я хочу всього того, чого бракує вуликам, всього того, чого бракує мурашникам, — я хочу монументів, мистецтва, поезії, героїв, геніїв. Носити вічні тягарі, то зовсім не людський закон. Ні, ні, ні, хай не буде більше паріїв, рабів, каторжників, засуджених! Я хочу, щоб кожна людська властивість була символом цивілізації і провідником поступу; я хочу волі для думки, рівности для серця, братерства для душі. Ні! Досить ярма! Людину створено не для того, щоб волочити кайдани, а для того, щоб розправляти крила. Хай не буде людей плазунів. Я хочу, щоб робачок обернувся в лускокрилу комаху; я хочу, щоб земляний робак обернувся в живу квітку і полетів. Я хочу…
Він спинився. Очі йому сяяли.
Його уста ворушились. Він перестав говорити.
410
