Сторінка:Гюго В. Дев'яносто третій рік (1928).djvu/39

Ця сторінка вичитана

Ля В'євіль одповів:

— Так. Ні. Часами.

— Підчас бурі?

— Так. І в такі хвилини, як оця.

— Справді, лише бог може визволити нас із цеї біди, — мовив Буабертело.

Всі мовчали, а гармата страшно гуркотіла.

Знадвору, хвиля, б'ючи корабля, відповідала на гарматні вдари вдарами моря. Неначе два молоти навперейми.

Зненацька, в цьому, нібито, неприступному циркові, де стрибала, вирвавшися на волю, гармата, побачили людину з залізним брусом у руках. То був винуватець нещастя, гарматний доглядач, винний у недбалості, і причина тої пригоди, каронадин господар. Заподіявши лихо, він хотів його направити. Він узяв у одну руку ганшпугового бруса, в другу гарматну талю з рухливою петлею й скочив крізь чотирикутник до міжчердаччя.

Тоді почалося щось дике; титанічне видовисько, боротьба гармати з гарматієм; битва матерії з розумом; поєдинок речи з людиною.

Людина стала в кутку і з брусом та шнурком у руках, прислонившися спиною до стіни, міцно впершись ногами, що були неначе два сталеві стовпи, бліда, спокійна, трагічна, немов уросла в підлогу, чекала.

Вона чекала, щоб гармата пройшла близько неї.

Гарматій знав свою гармату і йому здавалося, що й вона повинна його знати. Він жив з нею віддавна. Скілько разів стромляв він руку в її пащеку! То була в нього рухмана потвора. Він почав говорити до неї, як до собаки. — Ходи, казав він. Може бути, що він любив її.

Здавалося, що він хоче, щоб вона прийшла до нього.

Але прийти до нього, то значило прийти на нього. А тоді він пропав би. Що зробити, щоб вона не роз-

55