Опівночі чоловік з лихтарем у руці пройшов через кордегардію, назвав себе і звелів відімкнути темницю. То був Сімурден.
Він увійшов і двері за ним лишилися відхилені.
У в'язниці панувала темрява й тиша. Сімурден ступив крок у тій пітьмі, поставив долі лихтаря і спинився. У темряві чути було рівний віддих сонної людини, Сімурден замислено слухав той мирний звук.
Ґовен лежав у глибині темниці на в'язці соломи. То його подих було чути. Він спав міцно.
Сімурден наблизився, як найтихше, підійшов зовсім близько і задивився на Ґовена. Мати, дивлячись на своє сонне немовлятко, не мала б у своїм погляді більше ніжности й чогось невимовного. Той погляд, може, був дужчий за Сімурдена; Сімурден притулив до очей кулаки, як те роблять часами діти, і стояв хвилину нерухомо. Потім він став навколішки, підняв обережно Ґовенову руку і торкнувся її устами.
Ґовен поворухнувся. Він розплющив очі з несвідомим здивуванням раптового пробудження. Лихтар тьмяно освітлював підземелля. Він пізнав Сімурдена.
— О, — промовив він, — це ви, вчителю.
І додав:
— Мені снилося, що смерть цілує мене в руку.
Сімурден відчув той удар, що буває иноді в людей від раптового напливу хвилі з думок; та хвиля буває часом така висока й така бурхлива, що здається, — зараз погасить душу. Ніщо не виринуло з глибини Сімурденового серця. Він міг лише промовити:
— Ґовене.
Вони подивились один на одного; Сімурден з тим полум'ям в очах, що палить сльози. Ґовен з своїм лагідним усміхом. Ґовен підвівся, спершися на лікоть і сказав:
— Цей шрам, що я бачу на вашім обличчі, то удар шаблею, що ви дістали через мене. Вчора ви знову були серед тої колотнечі поруч зі мною і ради мене. Як би
403
