проти себе, але це помилка. Я говорю за себе. Коли винний визнає свою провину, він рятує єдине, що варто рятувати — честь.
— І це все, що ви маєте сказати на свою оборону? — запитав Сімурден.
— Я додам, що, як начальник, я повинен був подавати приклад, і що ви, як судді, з свого боку повинні його подавати.
— Якого прикладу ви вимагаєте?
— Моєї смерти.
— Ви вважаєте її за справедливу?
— І конче потрібну.
— Сідайте.
Фур'єр-прокурор підвівся і спочатку прочитав постанову, що ставила по-за законом колишнього маркіза де Лантенака; потім декрет Конвенту, що оголошував смертну кару кожному, хто допомагатиме втікати полоненому бунтівникові. Він закінчив скількома рядками, видрукованими внизу декрета, що суворо забороняли «чинити будь яку допомогу вищепойменованому бунтівникові під загрозою смерти». Далі був підпис: Начальник експедиційної колони Ґовен.
Прочитавши цеє, прокурор знову сів.
Сімурден навхрест склав руки на грудях і промовив:
— Підсудний, будьте уважні! Публіка, — слухайте, дивіться і мовчіть. Перед вами закон. Зараз починаємо голосування. Вирок буде ухвалено простою більшістю голосів. Кожен із суддів по черзі висловить свою думку голосно, в присутності підсудного: правосуддю нема чого таїтися.
Сімурден казав далі:
— Слово належиться першому судді. Говоріть, капітане Ґешане.
Капітан Ґешан, здавалося, не бачив ні Сімурдена, ні Ґовена. Спущені повіки закривали його очі, нерухомо втоплені в розгорненому декреті, і дивилися на нього так, як дивляться в безодню. Він промовив:
397
