Ґовен підвівся.
— Ваше ім'я? — запитав Сімурден.
Ґовен відповів:
— Ґовен.
Сімурден далі провадив допит.
— Хто ви такий?
— Я — начальник експедиційної колони в Кот-дю-Норі.
— Ви доводитесь родичем або свояком втікачеві?
— Я його внук удругих.
— Чи ви знаєте декрет Конвенту?
— Я бачу один примірник його перед вами на столі.
— Що ви можете сказати з приводу цього декрету?
— Що я його ствердив своїм підписом, що я наказав точно виконувати його і що я сам казав написати це оголошення, що під ним стоїть моє ім'я.
— Оберіть собі оборонця.
— Я сам боронитиму себе.
— Вам належиться слово.
Сімурден зробився знову спокійний. Але його спокій нагадував швидче нерухомість скелі, ніж спокій людини. Ґовен хвилину мовчав і ніби зосередився в собі.
Сімурден знову вдався до нього:
— Що можете ви сказати на свою оборону?
Ґовен поволі підвів голову, і ні на кого не дивлячись, відповів:
— Ось що: одна річ перешкодила мені побачити иншу. Один добрий вчинок, що я бачив його занадто зблизька, заховав од мене сто лихих учинків. З одного боку — дід, з другого — діти, все це стало межі мною й обов'язком. Я забув спалені села, спустошені поля, забитих полонених, добитих поранених, розстріляних жінок, я забув за Францію, запродану Англії; я звільнив убійника батьківщини. Я винен. Говорячи так, я ніби говорю
396
