Опівдні суд ще не розпочався. Перед столом трибуналу стояв посланець, чекаючи естафети, і чути було, як кінь його копитом б'є землю. Сімурден писав. Він писав ось що:
«Громадяни, члени Комітету громадського рятунку.
Лантенака захоплено. Завтра його буде скарано».
Він поставив дату і підписався, згорнув і запечатав депешу і доручив її посланцеві. Той вийшов. Тоді Сімурден голосно сказав:
— Відімкніть темницю.
Двоє жандармів відсунули засув, відчинили темницю і увійшли до неї.
Сімурден підвів голову, склав навхрест руки на грудях, і дивлячись на двері, гукнув:
— Приведіть в'язня.
В дверях між двома жандармами з'явився чоловік.
То був Ґовен.
Сімурден здригнувся.
— Ґовен! — скрикнув він і додав:
— Я казав привести в'язня.
— Це я, — сказав Ґовен.
— Ти?
— Я.
— А Лантенак?
— Він вільний.
— Вільний?
— Так.
— Утік?
— Утік.
Сімурден заговорив тремтячим голосом:
— Справді! це ж його замок, він знає в ньому всі виходи, мабуть підземелля єднається з яким небудь виходом, — я повинен був подумати про це, він знайде спосіб утекти, йому не треба нічиєї допомоги для цього.
— Йому допомогли, — сказав Ґовен.
— Втекти?
— Втекти.
394
