На кам'яній долівці в підземеллі, біля чотирикутньої продуховини, стояв лихтар. Теж долі стояв кухоль з водою, лежав житній хліб та в'язка соломи. Темниця витесана була в скелі, і тому в'язень, що намислив би підпалити солому, дурно змарнував би тільки свою працю: в'язниця не могла згоріти, а сам він задушився б.
В ту хвилину, коли двері повернулися на завісах, маркіз ходив по в'язниці; це машинальний рух властивий всім диким звірям, посаженим у клітку.
На рип дверей, що відчинилися й знову зачинилися, він підвів голову, і лихтар, що стояв долі між Ґовеном і маркізом, ясно освітив їм обом обличчя.
Вони глянули один на одного, і той погляд був такий, що обидва спинилися нерухомо.
Маркіз зареготався й вигукнув:
— Здорові, пане! Вже багато років я не мав щастя вас бачити. Це дуже ласкаво з вашого боку, що ви прийшли відвідати мене. Дуже вам вдячний. Я не бажаю тепер нічого кращого, як трохи побалакати. Я починав уже нудитись. Ваші друзі марнують час; те констатування особи, ті військові суди, вся та тяганина. Я швид-
385
